Економічна платформа війни і миру

Економічна платформа війни і миру

Автор 

У Президента, Верховної Ради і народу є спільні проблеми. Вирішити їх можливо на основі порозумінняНа порядку денному відновлення правди, права і справедливості у відносинах влади з громадянами. Президентська кампанія 2019 підтвердила несумісність чиновницько-олігархічної моделі управління країною з демократичними потребами суспільства. Вибори стали вироком не тільки для пана Порошенка. Це вирок народу до соціально-економічної і політичної системи держави. Питання в тому, чи нова влада усвідомлює виклики часу і свою місію в історії країни.

Попередні п’ять років владу і народ єднали агресія Кремля і доля окупованих територій. У війні з Росією і сепаратизмом нам потрібна програма Перемоги. Пропоную тези щодо економічної платформи війни, механізму досягнення миру і відновлення територіальної цілісності країни. Сподіваюсь, що це допоможе громадянському суспільству і владі в державотворчій діяльності.

Передісторія кампанії «2019»

Щоби нова влада не йшла шляхами брехні і злодійства, маємо усвідомити уроки революцій 2004 і 2014 років. Причини зібрання людей на Майдані різні. А суть одна: соціальна несправедливість в розподілі національних багатств між кланом експлуататорів і класом експлуатованих. Ця проблема може затягуватись і загострюватись, або регулюватись суспільним договоромПитання риторичне: а як Президент, партії і депутати планують вирішувати протиріччя між громадянами і владою з приводу прав власності на природні ресурси і державне майно? Це не просте питання. Від способу та механізму розподілу власності залежить економічна свобода, або кріпацтво людей. В ньому закладений код поразки і код перемоги у війні з сепаратизмом та імперською Росією. Від права на дольову частину власності залежить добробут людини, народу і держави.

Причиною поразки влади в 2014 і в 2019 році стала система плутократії, яка створена чиновниками і слугує чиновникам. Виборці усвідомили небезпеку знищення своєї держави конкуруючими між собою олігархічними кланами Росії та України. Суспільство і громадян не влаштовує статус жертви війни і довічного об’єкта експлуатації.

                                Агресія, як реакція на кволість держави

На шостому році війни в Україні немає прагматичної концепції щодо припинення бойових дій, миру на Донбасі та врегулювання відносин з Росією. Закон з реінтеграції і доктрина з де-окупації недієздатні. Політико-дипломатичне протиборство на міжнародних аренах не зупиняє московську агресію. Російська паспортизація свідчить про планову анексію окупованих територій. Сподівання на миротворчий контингент ООН примарні. Тобто, перспектива Нагорного Карабаху і сектора Газа для України є абсолютно реальною. Вагомих контраргументів для українізації свідомості населення анексованих і окупованих регіонів Київ запропонувати не зміг. Енергетично-торгова блокада тільки посилила антиукраїнські настрої в Сімферополі, Севастополі, Донецьку і Луганську. Тож цікаво: а що сприяє Росії в агресії проти України? Відповідь  проста. По-перше, безробіття і масова бідність населення в прикордонних з Росією регіонах. По-друге, готовність центральних, регіональних та місцевих владних структур до зради. Для успішної військової операції армії і спецслужб Росії потрібна ментальна підтримка населення на тих територіях, куди спрямована агресія.

Як не дивно, але чверть століття підряд українська влада здавала Кремлю позиції суверенітету держави. Ідеологічну війну за Крим і Донбас Україна програла ще задовго до лютого 2014 року. Це є свідченням слабкості, або недієздатності державних інституцій.

Президент і Верховна Рада мають реагувати не тільки на прямі акти агресії. Пора розібратись з умовами і причинами поразок в міждержавних стосунках. Однією з них є меркантилізм в середовиші правоохоронців, офіцерів, державних службовців і депутатів. Це явище є побічним наслідком кампанії приватизації державного майна. Воно комерціалізувало свідомость чиновників та інших «захисників» і «слуг» народу. Результати проявились 2014 року в Криму, в Донецькій і Луганській областях. Тому виникає питання до лідерів політичних партій:

1.Чому в ваших передвиборчих програмах немає й натяку на тему зради і зрадництва? Адже зрада панує саме в державних і партійних структурах. Вона є скрізь, де пересікаються фінансові і бізнесові інтереси вербувальників і чиновників. Законодавчі запобіжники щодо цього явища можуть завдати матеріальних та інших втрат уже відомим та потенційним зрадникам. А це не в інтересах торговців Україною.

2.Хто в нашій країні аналізує морально-психологічні, економічні і юридичні аспекти щодо державної зради військово-політичного керівництва? Ще ні один президент, прем’єр або спікер парламенту не дав відповіді на такі питання.

Війна громадянська чи класова?

Мова йде про чвертьвікову фінансово-економічну війну чиновників проти народу і держави, що почалась з шахрайських правил приватизації майна. За цей час мільйони людей обдурені і обкрадені президентами, депутатами і урядовцями. Це гібридна війна, яка складається з тіньових схем збагачення класу управлінців на всіх рівнях: від голови сільської ради до поліції, суддів, прокурорів, банкірів та інших осіб. В ній є локальні, тактичні і стратегічні операції. Перші ведуться на рівні села і району, другі на рівні міських і обласних рад за участю губернаторів, мерів та наближених до них персон.  Тут продаються і приватизуються об’єкти інфраструктури, підприємства, земля та інше народне майно. Стратегічні операції в масштабах всієї країни плануються на вищому рівні. Сюди входять Адміністрація Президента, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, міністерства, НБУ, Фонд державного майна, Державна фіскальна служба. До справи задіяні СБУ, Генеральна прокуратура, МВС, суди, виконавчі та інші служби.

Схеми олігархизації влади при девальвації національної валюти займали особливе місце в процесах формування національної буржуазії. Про такі фінансові плани знали прем’єр, президент, депутати, урядовці і банкіри. Вони ж на них і збагатились. А для всього народу кожна така урядова афера обертається здирництвом з подальшим зубожінням. Так само проводяться баталії по розкраданню вкладів громадян в комерційних банках. Таке дійство не може відбуватись без участі фахівців із Національного Банку. Згадаємо банкрутство банку «Україна» з клієнтською базою в один мільйон сімсот тисяч громадян. На той час Головою правління НБУ був В.Ющенко, а Президентом України Л.Кучма. Банкрутство банків продовжувалось під час керівництва країною В.Ющенко і В.Януковича, Ю.Тимошенко і М.Азарова. Не припинилось махлярство в банківській сфері при владі П.Порошенко,

А. Яценюка і В. Гройсмана. Прикладом сучасних оборудок в банківській системі є дивна історія з Приватбанком і таємничою діяльністю Голови правління НБУ Валерії Гонтаревої.

Так само влада розікрала десятки тисяч шахт, заводів і фабрик, об’єктів комунального господарства , нафтогазового комплексу і енергетики. Процес збагачення чиновників за рахунок народу абсолютно не залежав від того, кого люди вибирали на президентських чи парламентських виборах.

Що стосується рекету і рейдерства, то такі бойові операції по захопленню бізнесу ведуться вже 28 років на території всієї країни. Об’єктами збройного нападу стає як приватна, так і державна власність. Особливо зухвалими є битви за родовища золота, бурштину, нафти, газу, вугілля, літію, а також лісових масивів та інших природних багатств. Рейдерські загони захоплюють землі, фермерські господарства, промислові та інші підприємства. Тобто народна власність стає трофеями диверсійно-розвідувальних груп на полі бою. Результатом грабіжницьких війн правлячого класу є розподіл країни на феодальні володіння і вивіз капіталу за кордон. Як наслідок, маємо масове озлоблення громадян проти влади. Таким чином закладаються основи для локальних протестів, регіонального сепаратизму і повстань. Зрозуміло, що такий порядок є небезпечним для нації і держави.

    Приватизація і сепаратизм

Головним «досягненням» формальної незалежності України стала окупація її території олігархічним капіталом і фінансове закріпачення народу. Відповідно сприймаємо причини масового сепаратизму в Криму і на Донбасі. До інформаційно-психологічних операцій Кремля додалась образа людей, трудових колективів і громад від тіньових схем сертифікатної приватизації державного майна. Вся народна власність опинилась в руках партійно-радянської номенклатури, червоних директорів, російських банкірів, так званих правоохоронців і кримінальних бригад. Обурені брехнею і жадібністю влади люди кинулись в обійми Росії. Про наслідки такого рішення не думали. Тож замість кримської весни маємо донецьку війну.

Бойові дії ведуться за території. Це видима складова. А невидимою є офісні баталії між олігархами і чиновниками двох країн за активи і багатства України. В роки війни ці ділки скуповують землі і заводи, монополізують економіку, ведуть виборчі кампанії і рахують прибутки. Так можна воювати до останнього солдата і останньої хати.

 Мир через ментальність

Мир здобувається не тільки на полі бою. Населенню окупованих територій і всьому українському народу потрібно запропонувати нову економічну політику держави. Її сутність у відновленні прав власності громадян, а не тільки московських, київських і донецьких кримінально-чиновницьких еліт. Це політика економічного успіху як для низів так і для верхів. На перший погляд то несумісні справи. Адже протиріччя між трудом і капіталом є класичним. Разом з тим відомо, що Європа після Другої світової війни пройшла шлях від олігархічної до правової системи, в якій розділені функції між державою, суспільством, бізнесом і найманою робочою силою.

Фінансові імперії наших магнатів створювались не на кошти Нобелівської премії. Для них Україна є джерелом особистого збагачення за рахунок експлуатації і обкрадання її громадян. Тому питання: а як поєднати інтереси бідних людей, небідних чиновників, багатих олігархів і держави? Потрібний консенсус, при якому влада запропонує антагоністичним класам не тільки мирову угоду, але і справедливий механізм перерозподілу прав на природні багатства, прибутки підприємств і доходи держави.

Бізнес на окупованих територіях орієнтується не на український ринок, а на російський. Однією з умов досягнення миру є поступова переорієнтація фінансових інтересів регіональних структур в українському і європейському напрямку. Суспільство і влада мають відійти від стереотипу мислення щодо єдності окупаційних адміністрацій Донецької і Луганської областей з усіма громадянами на відчужених територіях. Ми не визнаємо сепаратистські «республіки», але спілкуємось з людьми і з трудовими колективами. Тому потрібні фінансові, правові і моральні стимули щодо підтримки українських підприємств, фермерських господарств і громадян на окупованій території. Потрібні державні гарантії і режим сприяння для інвестицій в економіку прифронтової зони по обидві сторони лінії розмежування військ. Відновлення прав людини на частку державної власності і розподілу природних ресурсів Сходу країни серед місцевого населення є завданням Верховної Ради і Кабінету Міністрів. Народ підтримає такий курс, якщо він буде запропонований Президентом України.

Позицію України маємо впроваджувати в Донецьку, в Луганську, в Криму і в Севастополі. В Росії українські ініціативи знайдуть прихильників, якщо вони позитивно будуть сприйняті населенням окупованих територій. У громадян і суспільства РФ Україна  має формувати світоглядні аргументи такої сили, від яких Донецьк,  Луганськ і Москва не зможуть відмовитись. За минулі сто років приклади трансформації свідомості мільйонів людей відомі. Достатньо згадати поклоніння до царя в 1914 році і страту царської сім’ї в1918 році. Після 70 років ленінсько-сталінської диктатури у свідомості народів СРСР сформувався анти-сталінізм і анти-ленінізм як передвісник гласності і демократії. Епоха соціалізму не реалізувала принципи економічної свободи. Земля не дісталась селянам, а фабрики і заводи робітникам. Абсолютна монополія держави на власність замість посилення влади уряду привела до руйнації Радянського Союзу. Монополізація права власності на владу і економіку супроводжувалась репресіями, війнами і змінами в політичній системі держави. Так само і сьогодні монополія чиновницько-олігархічних кланів на владу, власність, фінанси і природні ресурси не може мати інших наслідків, крім руйнівних.

                                            Україна і Росія

Хто з ким воює на Східному фронті? На перший погляд ми маємо війну між Росією і Україною. Якщо так, то кожний громадянин Росії повинен вважати Україну своїм ворогом. Насправді такого явища ми не бачимо. Так само не відчувається вороже ставлення всіх українців до Росії і росіян.

Війну ведуть вище політичне, військове і силове керівництво Росії, окремі генерали і офіцери російської армії. Ударною силою агресора є озброєні і зомбовані пропагандою найманці. Тобто, тривалість цієї війни залежить від того, як довго правителі Росії зможуть натравлювати населення РФ проти України і українців. Мова йде про системну дезінформацію громадян і формування антиукраїнської громадської думки на окупованих територіях, в самій Росії і в міжнародному інформаційному полі.

У воюючої країни питання морально-психологічного гартування народу і армії має рішуче значення для перемоги над противником. Але і на шостому році війни ми не бачимо належної державної політики в цьому питанні. У нас є міністерство інформаційної політики, але немає вагомих результатів в боротьбі за розум, серце і душі людей.

В Росії соціально-економічні проблеми інтелігенції, найманих працівників, робітників промислових підприємств, селянства та пенсіонерів абсолютно схожі на проблеми українського народу. Там ідентична історія ваучерної приватизації імені Чубайса-Гайдара та чиновницько-олігархічна система експлуатації і обкрадання народних мас. До того плюсуємо тоталітарний політичний режим, монополізм економіки і влади, корупцію, зростаючі податки, ціни і безробіття. Росіяни за два десятки років після Б.Єльцина втратили не тільки конституційні свободи. Де-факто вони позбавлені права власності на надра та інші національні багатства. Антиукраїнська ментальність певної частини росіян може і має бути змінена. Для цього потрібно спрямувати психічну і фізичну енергію людей на відстоювання своїх власних майнових прав.

В ст.13 Конституції України сформульовані права народу на землю та природні ресурси. Якщо Президент і Верховна Рада усвідомлять значення таких соціально-економічних трансформацій, то це і стане фактором єднання влади і народу у відновленні територіальної цілісності України. Розуміючи про однакові з росіянами соціально-економічні проблеми, ми знаходимо там однодумців і створюємо конструктивну платформу щодо питань війни і миру між нашими державами. Це називається народна дипломатія. Знаючи про закономірності державотворення і співіснування народів, маємо не тільки прогнозувати, але і готувати бажаний для України розвиток подій.

Механізм трансформації економічної  моделі

В справах де-окупації територій Києву не обійтись без визнання провини влади щодо результатів приватизації. Але після п’яти років ненависті і ворожнечі навіть покаяння не відновлять довіру громадян до держави. Тут словами вже не обійтись. Тож замість намріяних стратегій і законів про реінтеграцію потрібно, як мінімум:

1.Розробити державну Програму соціально-економічного, політичного і культурно-автономного відродження окупованих територій. Програма має розглядатись за участю уповноважених представників трудових колективів, регіональних фахівців і громадських організацій від переселених осіб.

2.Публічно підтвердити про правовий захист державних підприємств та їх трудових колективів як на окупованих територіях, так і по всій Україні. 

3.Змінити статус державних підприємств. Створити на їх базі акціонерні товариства з наданням кожному працівнику державних актів на право власності відповідною часткою основних фондів і засобів виробництва.

4.Розробити порядок і правила надання членам трудових колективів акцій на право дольової частки дивідендів з прибутку підприємств.

5.Провести інвентаризацію шахт, покладів корисних копалин, промислових підприємств, земель та інших природних ресурсів на окупованих територіях.

6.Надати від імені держави у власність трудовим колективам ОРДЛО та Криму землі державних і приватних підприємств.

7.Повернути українцям на всіх окупованих територіях права власності на землю, на природні ресурси і надра, включно з акваторією Азовського і Чорного моря. Такі права гарантовані Конституцією. Обговоренню підлягає лише спосіб обліку та розподілу між громадянами рентної та орендної плати за користування природними багатствами регіону.

8.Законодавчо опрацювати порядок і правила видачі громадянам України на окупованих територіях фінансових паспортів з відкриттям рахунків в українських державних банках. Це стосується людей, хто зареєстрований та проживав на цій території до початку російської окупації. На такі рахунки має поступати дольова грошова частка від рентної плати та орендних платежів за користування природними ресурсами регіону всіма державними і приватними підприємствами. Нарахування таких коштів урядом України розпочинається з дня переходу підприємств та відповідної території під юрисдикцію України. Виплата таких коштів громадянам України на окупованих територіях покладається на окупаційну владу.

9.Прийняти окремі закони щодо торгової, податкової та митної політики держави на окупованих територіях. В їх основу мають закладатись принципи мінімізації фіскальних платежів. В такій справі потрібно враховувати вимоги не тільки фінансових магнатів, але і представників малого бізнесу. Тобто, державі і людям потрібний режим найбільшого сприяння підприємницькій діяльності.

10.Провести громадські слухання з примирення воюючих сторін та часткову амністію на окупованих територіях.

Таким чином Україна, в особі громадянського суспільства і органів влади, відновлює справедливість у майнових правах своїх громадян. Це стосується і прав дітей, які народились до окупації та під час окупації. Права власності та інші майнові права не розповсюджуються на росіян та їх найманців, що поселились на окуповані території  Криму, Донецької і Луганської областей після 20 лютого 2014р. Права власності втрачають особи, що добровільно позбулись українського громадянства.

Виникає питання: -А що може дати країні і її громадянам така ідея? Перш за все почне відновлюватись довіра людей до держави. Посиляться процеси неформальних контактів між родинами і громадянами по обидві сторони окопів. Активізується дискусія сторін на неформальному та формальному рівнях. Запрацює народна дипломатія. Попри фізичний і психологічний спротив окупаційної влади люди потягнуться до ідеї економічної свободи. Тема стане актуальною в трудових колективах, в родинах, органах місцевого управління і в середовищі бойовиків. Розпочнеться процес детінізації економічних зв’язків між суб’єктами підприємницької діяльності з обох сторін. При розблокуванні залізничного сполучення і автодоріг налагодиться робота вугільних шахт та інших підприємств. Зросте асортимент товарів та об’єми торгівлі спочатку на прифронтових територіях, а далі в масштабах всієї Донецької і Луганської областей. Розпочнуться відновлювальні та ремонтні роботи на об’єктах критичної інфраструктури. Військовики та бойовики почнуть домовлятись про розмінування територій. Це відбудеться під тиском громадськості з обох сторін. З’явиться потреба формування територіальних громад. Перед сепаратистами постане питання вибору між реальністю загинути на війні та можливістю перейти до мирного життя. Тобто, за певний час сформується другий економічний фронт в тилу противника. На відміну від фронту на лінії розмежування військ він може виявитись більш дієздатним.

Висновок:

1.Україні потрібна економічна модель народного капіталізму. Для цього достатньо досвіду таких країн як США, Іспанія, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Данія, Швеція, Норвегія, Фінляндія і Південна Корея. Це стосується як окупованих територій, так і всієї країни. Зважаючи на заплутаний вузол конституційних, військових, соціальних, політичних, правових та інших проблем держави, політичні партії і кандидати в депутати мають змагатись не на основі компроматів, а на механізмах трансформації антинародної економічної моделі в більш перспективну модель розвитку.

2.Держава тільки тоді стане привабливою, коли вона дасть своїм громадянам на відчужених територіях значно більше, ніж наобіцяла Росія.

Принципи правди і справедливості стосовно майнових прав мають бути відновлені для всіх громадян. В роботі з населенням окупованих територій маємо враховувати ментальність місцевих громад і стадію хвороби на «руський мир». Відповідно приймаються закони про захист майнових прав громадян і трудових колективів. Розробляються проекти документів про розвиток місцевих громад. Така ініціатива суспільства і уряду мають супроводжуватись активною інформаційною роботою по всій Україні.

P.S. 1.Викладене є тільки частиною пропозицій по системній трансформації фінансово-економічної моделі країни і її політичної структури. 

2.Всі урядові реформи у нас розроблялись в інтересах правлячого класу і слугували збагаченню цього класу. Україні потрібний альтернативний проект. Ним може стати Форум народних реформ.

3.Ніякій владі не дано здійснити економічну революцію і перемогти у війні з Росією без активної підтримки громадянського суспільства. В свою чергу активне суспільство разом з владою має формувати систему народовладдя.

Новые сверху Старые сверху

Оставить комментарий

Новости регионов

Вход